Все життя людини проходить під материнським наглядом Святої Православної Церкви, вона намагається освятити своєю присутністю всі сторони людського буття. Але для деяких людей участь Церкви в житті стає каменем спотикання, бо не кожен із нас охоче допускає сторонню участь у своєму бутті. Частково це обумовлено зараженням нашого суспільства західноєвропейським та американським індивідуалізмом, імпортованим в нашу свідомість в останні роки, а частково – це один із сумних наслідків споконвічної боротьби добра і зла за душі людські, адже не завжди і не повсякчас перемагає добро. Для частини наших співвітчизників і дотепер залишається тайною факт існування і продовження цієї боротьби, але вона триває…

Найдієвішим засобом зла в цій боротьбі, або, як вона зветься в писаннях Святих Отців Православної Церкви, духовній брані, є пристрасть гордині, бо саме вона є матір’ю мало не всіх гріхів, а відтак і застосовується силами зла постійно. Гординя, і її найвищий ступінь – прєлєсть, це гріховний стан запаморочення, самообману людської душі. Прояви її ми можемо побачити в багатьох наших гріхах і гріховних нахилах наших душ. Ось і в корені гріха розколу, якого ми торкнемося в цій статті, ми побачимо гординю.

Людина, обдарована душевною чуткістю, не може не відчути величезної трагедії розколу українського православ’я, бо кожна сторона духовного життя людей в нашій державі мовчазно кричить від болю, якого їй завдає розкол. Адже Церква, як ми бачили вище, торкається всіх сторін життя.

Людина не може жити щасливо з роздвоєною душею. Так і в житті Церкви не може існувати, залишаючись істинними, дві протилежні точки зору, одна з них буде неістинною. Не можна на двох господарів працювати одночасно: обов’язково про одного почнеш піклуватись більше, а про іншого станеш забувати. Роздвоєння в церковному житті призводить до того ж, до чого в людському житті приведе роздвоєння особистості: до прірви безумства і загибелі.

Подивимося на духовне життя людини: в ньому панує причинно-наслідковий закон: що заробив – те й отримуй, і не перекладай провини на людей чи обставини. Але, на жаль, ми про це нерідко забуваємо, і чинимо в житті так, як нам пропонує наша гординя, забуваючи, що відплата – близько.

В пастирській практиці останнім часом загострилася проблема розколу, бо вона тісно пов’язана з духовним життям людей. Як це виглядає на практиці? До жахливого просто: дитина не спить ночами, жахливо кричить, хворобливо сприятлива до всього. При з’ясуванні обставин життя виявляється незрозуміло байдужа позиція батьків і близьких родичів дитини до питання розколу: мовляв, яка різниця, до якої церкви ходити? Нам в ту церкву ближче, вона ж теж православна. Забуваємо, що скоївши гріх – неминуче отримаємо його наслідки.

Духовний досвід Церкви, виражений у канонічних правилах, свідчить, що людина, скоївши гріх, сама себе ставить поза межами Церкви і в духовній боротьбі вже не може спиратися на її підтримку, хоча жертва Христа на неї теж розповсюджується, але Церковна благодатна підтримка – вже ні. Людина залишається сам на сам із тим злом, яке вона сіє. Церковний досвід залишається для неї лише досвідом, не діє як щит. І для багатьох наших співвітчизників це є тайною, вони не знають і не здогадуються, що є в розколі такого особливо гріховного, вони вважають його лише стремлінням до свого національного релігійного відчуття. Гординя, яка є коренем розколу, не дає їм побачити і відчути жахливість їхнього стану.

Запитаймо в наших дітей, тих, кому сьогодні 11 – 16 років, чи хочуть вони жити без нас, користуючись всіма благами, які дає їм наше піклування? Скоріше за все, ми отримаємо позитивну відповідь. Ми здивуємося, бо вони вже не відчувають жахливості та важкості гріха. А це означає, що наступні щаблі духовного занепаду, які описані Христом у цій притчі, гарантовано у них по переду: блудне життя, духовний голод, втрата людського обличчя, оскотинення . А в житті без Церкви нема справжнього каяття, бо ніхто не підкаже, перед ким і як треба каятись.

Приклад: розкол. Ми заявляємо Матері-Церкві: Ти нам не потрібна, твої гроші ідуть не нам, а Москві. І йдемо за похотями власної гордині. І отримуємо наслідки: духовний голод, занепад образу Божого в нас тощо. А між тим Церква чекає на наше повернення й каяття. Оскільки на людину, яка грішить, розповсюджуються наслідки гріха, і вона може духовно загинути від Церковної благодаті, то Мати-Церква позбавляє таких людей спілкування із Собою, вони підлягають таким самим заборонам, як і ті, кого вони слухають, з ким спілкуються, особливо – в молитвах.

Якщо молитовно спілкуватись із розстригою Михайлом Денисенком, який підданий анафемі, як відступник від Церкви, а не борець за незалежність, то неминуче потрапите під його анафему. Він та його послідовники не мають благодаті Святого Духа, бо не є членами благодатної Церкви, тому не мають чого передавати іншим. Отже, той, хто приймав у розкольницькому «Київському Патріархаті» якісь «таїнства», або «священнодії» (хрещення, миропомазання, каяття, вінчання, причастя, єлеосвячення, священства, поховання) замість благодаті Святого Духа отримав анафему. Розмірковуйте самі: може спокійно спати дитина, яку, замість хрещення, піддали анафемі?

Виникає запитання: що робити? Відповідь проста: треба повернутися до лона Святої Православної Церкви, сприйняти благодать Святого Духа через участь в Таїнствах справжньої Церкви.

Якщо ви приймали, або були присутні при розкольницькій молитві, то повернутися можна через каяття. Але якщо ви прийняли ступінь посвяти – то цього може виявитись замало. Прикладом: дитина «охрещена» в розколі вважається нехрещеною, саму її треба охрестити, а ті, хто спричинив гріх, батьки, родичі чи друзі – підлягають каяттю. Кого «відспівували» в розколі – вважається непохованим, а ті, хто був при цьому присутній – потребують покаянної дисципліни. Хто приймав від розкольницького священика причастя – можливо треба прийняти миропомазування , а хто прийняв окроплення «Святою водою» – потребує каяття. «Освячені» в розколі будинки, квартири, офіси, автомобілі – вважаються неосвяченими, а люди, які їх «освячували» – потребують каяття.