Коли відбула перша партія таборян, навантажена сумками, перемазана в болоті, на легкових авто своїх батьків, не відчувалось суму – було полегшення. Але ось останній день, роз’їжджаються останні, найвитриваліші, з якими ладен з’їсти не один пуд солі – і на серці з’явився смуток, жаль. Невже все закінчилось? Невже не треба більше пильнувати вночі і вдень цих невгамовних таборян? Так швидко промайнули два тижні і ось уже до наступного літа не будуть шуміти вечорами намети, не горітиме ватра, не лунатимуть пісні.  Може негарно і нечесно ставитись до дітей диференційовано: хтось краще, хтось гірше; але смуток відчувається не тільки за найблищими, але і за неслухняними, за всіма разом і за кожним окремо.  Але треба розповісти про все належним чином, щоб читачі могли б розділити наші відчуття.

Розпочалось все, як завжди, з нецікавої, місцями принизливої, але такої необхідної роботи зі збору пожертв. Табір наш – безкоштовний, але треба за все платити, тому хтось повинен дати гроші. З батьків брати гроші ми не можемо, хіба що вони самі щось дадуть. Але благословення правлячого архієрея дало свої плоди – допомогли і благочиння нашої єпархії, і меценати, і батьки. Тепер залишалось відкритим питання про місце проведення табору. І тут не обійшлось без волі Божої: домовлялись про одне місце, а табір проводили в іншому. Та за все – слава Богу! Як завжди – допомогли військові: це їхніми руками ставились намети, завантажувались столи і лавки та інше майно. І ось прийшов перший день!

Зустрілись біля храму Різдва Пресвятої Богородиці на Лисій Горі, відслужили молебень новомученику Юрію Новицькому, покровителю Уманського молодіжного православного руху. Довго чекали автобус – той хто мав перевозити таборян забув повідомити про свої проблеми, довелось виходити із ситуації, винаймати інший автобус. Коли табір врешті-решт розмістився в мальовничому  куточку Уманщини – с. Коржовий Кут- прибули гості, Кіровоградські скаути. На розташування, знайомство із побутовими особливостями пішла решта дня. Наступного дня вже вдалось , в основному, дотримуватись розкладу (сам розклад постійно падав зі свого місця), хоча були і незручності, і непорозуміння, і неприємності ( в просторіччі – зальоти), і погода мало не зіпсувала весь табір:  зранку – спека, з обіду - дощ, який перетворював табір на болото, і знову спека. Таких днів було більшість, витримати це для дитини з міста – вже своєрідний подвиг. Але дощі – це не єдине випробовування, що випало на долю таборян цього року. Інше, важче випробовування зветься – дисципліна. Ось із нею у більшості дітей сталися великі проблеми. Виявляється, коритись треба не тільки вдома перед батьками, але і в храмі – перед священиком, і в школі – перед викладачем, і в таборі – перед вихователями, волонтерами, старшими таборянами, навіть – перед своїми однолітками, якщо їх поставили на командну посаду, та і в повсякденному житті – то перед обставинами, то перед іншими людьми, тощо. І так це виявляється складно! І раніше методи виховання в таборі викликали у деяких  дітей, батьків, вихователів, нарікання щодо жорсткості. Але цей табір перевищив всі сподівання: був сформований спеціальний «штрафний» підрозділ. Справа у тому, що цьогорічний табір проводився як підготовчий, чи ознайомчий, з армійським життям: з вихованців сформовані не загони (як у піонерів), а взводи, відділення, призначені взводні командири із заступниками, відділенні, сформовано штаб. Запрошені офіцери проводили заняття зі стройової, хімічної, тактичної, вогневої підготовки. Проведено військово-тактичну гру на місцевості. Тому армійське відношення до дисципліни, в дещо пом’якшеному вигляді, перенесено на табірне життя. На перший погляд - безглузді, а в подальшому житті – конче необхідні для виховання смирення, основної чесноти християнства, команди, на день по сто разів лунали над табором. Дехто казав: «Ми не в армію прийшли, а відпочивати!» , але лунала наступна команда – і, щоб не підводити інших, той, хто говорив, ставав разом з усіма в «упор льожа». Нажаль, не всі зрозуміли для чого це потрібно, можливо у них вийшло би краще іншим методом, але у нас було саме так, і більшість вихователів з нами згодна – таке виховання в житті , яке нам не подарує найменшої радості, знадобиться частіше, ніж ласка, милосердя та інші чесноти.

Помічено з роками, наступні покоління втрачають увагу, вміння слухати і чути. Ми переконались в цьому, коли таборяни у неділю відвідали «Софіївку». Як не намагалась матінка Марія – екскурсовод – зібрати увагу таборян на цікавій розповіді, всі намагання були марні. Довелось слухати частину оповіді в «упорі  льожа», чим ми привернули увагу туристів до свої веселої ватаги. А між іншим, ми самі – уманчани – слухали цю оповідь не раз, і навряд чи хтось зможе її переказати так професійно і легко, ми самі не знаємо історії власного міста, його храмів, «Софіївки», то чи маємо ми моральне право зватись «уманчанами»? Навряд чи!

Другий таборовий тиждень розпочався з важливого випробовування на стійкість характеру. Заплановано було дводенний похід. Вирушили в понеділок вранці, тільки старші, досвідчені скаути, та ті, хто виявив бажання. Як би ми знали що нас чекає!

Тривалий марш під палаючим сонцем, в обід крапнув дощик, але не приніс жаданої прохолоди. І без того збільшений маршрут ще збільшився, коли вимушено оминали ліс. Коли ж , нарешті, дістались місця призначення, то зрозуміли, що по-перше: там неможливо зупинитись, бо дощі розмили грунт; по-друге: якщо ми зробимо зупинку на ніч, то зранку вже не буде сил продовжувати його. Отож командування прийняло рішення скористатись нічною прохолодою і вирушати в зворотнью путь відразу після вечері. Напившись міцного чаю ми вирушили назад, трохи поблукали, але врешті-решт: вийшли на вірний шлях. Про складність та виснажливість цього походу говорить той факт, що не всі дістались фінішу одразу; двох хворих довелось залишити на ніч у наметі з речами, яких потім завезли в табір автомобілем. Група повернулась в табір вранці у вівторок, відразу впала відпочивати і проспала увесь день до вечері. За час походу здолали відстань близько 85 км. Честь і слава тим, хто йшов і переміг себе!

В таборі, тим часом, життя йшло своїм чином, згідно розкладу. Декого батьки не пустили на другий тиждень, дехто – сам відмовився від подальшого перебування в таборі, з’явився і дехто новий, хто ще не знав, які випробовування чекають на нього тут. А попереду було найцікавіше. В сутінках четверга розпочалась військово-тактична гра на місцевості, яка називалась в дусі табору: «Дожени мене – і помри!»! Звичайно, ніхто нікого не збирався убивати, але умовні втрати повинні бути. На пошуки замаскованого і захищеного кулеметним гніздом командного пункту умовного супротивника вирушили 4 розвідувальні групи. Після переправи через річку, треба було пройти заражену радіацією зону, вийти до фортеці, отримати підказки, здолати «павутину», мінне поле і виконати завдання: закидавши кулемет гранатами ,захопити ЗКП умовного супротивника. І це все треба зробити на місцевості з болотом, росою, комарами, в сутінках і вночі, в тумані! Групи могли зустрінутись між собою, тоді могла виникнути сутичка: хто зняв шапку із супротивника – той переміг. На превеликий жаль, жодна з груп не дійшла до кінця, не виконала основне завдання. Але мета гри була все ж таки досягнута: виявлено переможців цього дня, коли кожен стріляв з пневматичної гвинтівки і пістолета, кидав учбову гранату, надівав протигаз, крокував в строю; прийнято в скаути 5 новаків.

Багато можна говорити про сильні і слабкі сторони таборового виховання, сперечатись про методи і засоби, когось схвалювати, комусь докоряти. Не сховаєш гріха: в нашому таборі траплялись неприємності і навіть крадіжки, зникали цінні речі. Просимо вибачення у постраждалих, але розібратись в цих випадках ми не можемо, бо довіряємо всім, з ким живемо поруч, нікого не можемо звинувачувати. Але, попри це, на мою думку: табір пройшов добре. Мене переповнює вдячність до Бога, що він судив мені попрацювати в таборі «Маячок» у 2010 році.