Все життя людини проходить під материнським наглядом Святої Православної Церкви, вона намагається освятити своєю присутністю всі сторони людського буття. Але для деяких людей участь Церкви в житті стає каменем спотикання, бо не кожен із нас охоче допускає сторонню участь у своєму бутті. Частково це обумовлено зараженням нашого суспільства західноєвропейським та американським індивідуалізмом, імпортованим в нашу свідомість в останні роки, а частково – це один із сумних наслідків споконвічної боротьби добра і зла за душі людські, адже не завжди і не повсякчас перемагає добро. Для частини наших співвітчизників і дотепер залишається тайною факт існування і продовження цієї боротьби, але вона триває…

Найдієвішим засобом зла в цій боротьбі, або, як вона зветься в писаннях Святих Отців Православної Церкви, духовній брані, є пристрасть гордині, бо саме вона є матір’ю мало не всіх гріхів, а відтак і застосовується силами зла постійно. Гординя, і її найвищий ступінь – прєлєсть, це гріховний стан запаморочення, самообману людської душі. Прояви її ми можемо побачити в багатьох наших гріхах і гріховних нахилах наших душ. Ось і в корені гріха розколу, якого ми торкнемося в цій статті, ми побачимо гординю.